Слово на захист Шевченкової святині

Відкритий лист колективу Національного центру

народної культури «Музей Івана Гончара»

до Народу та Президента України

Шановні добродії, шановний пане Президенте!

Останнім часом з Канева надходять тривожні вісті. На шпальти газет та інтернет–сайти вихлюпнулося різке й гостре обговорення раптових змін у процесі реконструкції Музею Т.Г.Шевченка на Тарасовій Горі. Обговорення, яке мало відбутися при ухваленні Міністерством культури нашої держави нової «Концепції та тематичної структури експозиції Державного музею Т.Г. Шевченка Шевченківського Національного заповідника» (розробка концепції – М.В. Скиба, наукові консультанти – О.О. Солонченко, М.М.Яковина, В.М.Яцюк; консультанти з питань архітектури – В.В.Вечерський, В.О.Кортишко, Л.П.Скорик; художня концепція – О.П. Бабак, О.І. Дяченко, Ю.О.Левченко).

Але це дискусія «постфактум», адже названу Концепцію було ухвалено без попереднього публічного фахового обговорення, отже, з порушеннями чинного законодавства стосовно видатної пам’ятки історії та культури України.

Тому нині, фактично за місяць до закінчення тривалих ремонтно-реставраційних робіт, це обговорення саме собою вийшло за межі будівельного майданчика і чиновницьких кабінетів. Нову Концепцію 2 липня 2010 р. поспіхом введено на заміну попередньої, ухваленої тим же Мінкультом, яка передбачала відновлення авторського задуму Василя Кричевського та Петра Костирка щодо Музею Шевченка, включно з його експозицією. І схоже, що головна мета нової Концепції – «упокоїти» Живого Шевченка і той український дух, який від кінця ХІХ ст. завжди присутній на Тарасовій горі. Той дух, що так яскраво втілений в проектах видатного українського архітектора Василя Кричевського.

Ми не можемо залишитися осторонь від ситуації, бо постійно живемо під знаком Шевченка. У 1938 передювілейному році, коли у Каневі будувався Музей Шевченка за проектом Кричевського, скульптор Іван Гончар створює «Тараса–водоношу», а в 1949 г. постає його знаменита і безсмертна постать молодого Шевченка, Шевченка-академіка, Шевченка – українського інтелігента. У роки тотальної заборони такого тлумачення образу поета Іван Гончар своїм художнім талантом та баченням зумів переконати у своїй правоті якнайвищі інстанції. «Молодий Шевченко» скульптора Івана Гончара став символом невмирущої краси і сили художника і поета, українського Пророка, якого тоді свідомо намагалися зістарити й революціонувати.

Шевченкова Україна з її білими хатами і писанковим селом стала долею і покликанням Духовного Гетьмана України Івана Гончара. Не дивно, що свій знаменитий музей він створив за Словом Шевченка: «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля!». І це вогненне слово є суттю української національної ідеї. Півстоліття тому Іван Гончар переконливо ствердив, услід за Шевченком: «А в моїй хаті своя свята правда!». Тому не дивно, що саме архетип української хати з буянням у ній яскравих барв народного мистецтва всіх земель України Іван Макарович втілював у своєму музеї, а разом з ним – його вірний побратим Я.Ф. Ковбаса, розробляючи архітектурний проект хати-музею І.М. Гончара в Києві на засадах яскраво виражених національних архітектурних традицій, найкращий зразок яких дав у добу українського модерну саме Василь Кричевський.

І от нині, у сучасній незалежній Україні, напередодні ювілеїв і Гончара, і Шевченка, образ та ідею хати–світлиці на Тарасовій Горі, – хати, омріяної Шевченком і оспіваної в його поезії, фактично потай знівельовано і перекреслено. Це дуже показовий і небезпечний знак. Нівеляцію свого, рідного, національного Україна вже переживала не раз. Але автори концепції зазіхнули на чи не найбільшу національну святиню, якою є Музей Шевченка у Каневі.

За лукавим намаганням представити безлику «планетарність» Шевченка оцифрованого – у численних фото– та інших копіях, відео-, аудіо- та лазерних інсталяціях; проект Кричевського та Костирка, замість втілення в життя у новітній українській державі, подати у «великій скляній вітрині», а мальовничу Україну – лише як «модерний національний проект», ми вбачаємо небезпечні підміни цінностей: черговий вияв духовної порожнечі, втрату живого відчуття найважливіших засад етноментальності та духовної культури, втрату того саме Духу Шевченка як символу вільної, демократичної, духовної України, який живить покоління наших попередників і нас, «мертвих, і живих, і ненарожденних...». Натомість маємо хуторянство і провінціалізм, втрату змісту за формою. В одному з недавніх інтерв’ю, записаному саме у березневі Шевченкові дні, пані Лариса Скорик заявила: "Духовне плебейство не лікується!». І з цим не можна не погодитись. Однак тоді ж вона заперечила саме поняття «українського архітектурного модерну», заявивши, що нібито Кричевський і сам не відав, що створював! Біблійна історія – найкращий виклад історії про тих, хто не відає, що творить. І це стосується зовсім не Кричевського з його побратимами – професіоналами і патріотами, які створювали високе українське мистецтво і стверджували українську державність. Це – стосується його недолугих і неосвічених модернізаторів і ревізіоністів, поспішно і всупереч законодавству підтриманих чиновництвом.

Тому ми підносимо свої голоси протесту супроти тих антимистецьких, антинаукових, антиукраїнських змін у концепції Національного Шевченківського заповідника, які цими днями гарячково втілює ТАМ «Л.Скорик» і К°.

Саме тому хочемо нагадати, що Шевченко мріяв повернутися в Україну, на Канівські гори, ЖИТИ, а не вмирати. Він мріяв розпочати в Україні нове життя, поставивши «хату і кімнату». Могила ж Шевченка є святинею сама по собі, куди, однак, приходять покоління, щоб поговорити з ЖИВИМ Шевченком! Не було в українській хаті імітованого «рухливого неба», не було холодного каменю, і не ці «технозасоби» уособлюють Шевченка, а Образ Поета на божнику, серед вічно сущих на небесній тверді Святих і Героїв народу українського, оригінальні наснажені твори його Слова, Думки, Пензля! Саме такий Шевченко надихав на свідоме творче життя і Івана Гончара, і тисячі простих людей по всій Україні.

Тому створення поруч із некрополем–похованням ще й музею-могили є, щонайменше, недоречним. Тим більше, що в концепції експозиції бракує самого музею, тобто справжності оригіналу з його часо-просторовою енергетикою і силою. До того ж, українська хата з її традиційним начинням може бути дещо архаїчною для нас, людей ХХІ ст., але не для Тараса Григоровича, який у ній жив і зростав, для якого традиційна народна культура була звичним, а не екзотичним, життєвим оточенням. Натомість, надлишок технічних засобів, відеоекранів, спроектованих лазером зображень, «рухливе небо» є, з одного боку, анахронізмом щодо самого Шевченка, порушенням засад історизму, необхідних для будь-якого музею за його музейною суттю, а з другого – ця поверхова технічна псевдомодерновість уже випадає з контексту світового музейного розвитку. Музей приваблює відвідувачів саме можливістю споглядання і спілкування з оригіналом, його непідробністю, зустріччю з минулим, – тобто нового досвіду, набути який неможливо в інших місцях та іншим чином. Саме це робить сучасний музей популярним культурно-освітнім і навчальним закладом.

Варто наголосити і на фінансово-економічній необґрунтованості нового проекту, адже інтер’єри за проектом Кричевського вже виготовлено, витрачено мільйонні кошти на гідне і красиве втілення історичного задуму, який тепер став не потрібним для жменьки спритних «фахівців»!

Така експозиція була б цілком можлива в іншому, сучасному приміщенні, яке не є пам’яткою архітектури і не має за собою такої давньої і славної історії, як будинок за проектом В.Кричевського та П.Костирка. Або як сучасний інформаційний центр музейного комплексу зі змінними дигітальними експозиціями, поєднаний з науковою бібліотекою та архівом для фахівців музею. Або як пересувна виставка за межами України, де оригіналів Шевченка немає і бути не може, тому конче необхідно показати цифрові копії.

Ми сподіваємося, що дві принципово різні концепцій роботи Музею, ухвалені одним і тим самим державним органом у сфері культури в останні роки, не є проявом тої «шевченкофобії в сучасній Україні», якій присвятив свою статтю академік Іван Дзюба, перший голова Комітету з присудження та лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка. Інакше ця протиправна змовницька ситуація, що нині склалася навколо Національного Шевченківського заповідника є ознакою загрозливої руйнівної тенденції в культурній сфері України.

Виходячи з цього, ми звертаємося до Вас, шановний пане Президенте, з проханням негайно зупинити руйнацію Музею Тараса Шевченка на Тарасовій Горі, яка проводиться похапцем, з порушеннями чинного законодавства і без залучення визнаних експертів, провести громадське обговорення і відновити будівельні й опоряджувальні роботи на території заповідника за проектом В.Кричевського та П. Костирка.

Ми звертаємось до українського народу і представників найширших кіл громадськості взяти участь у цьому обговоренні і дати гідну оцінку як самій «Концепції та тематичної структури експозиції Державного музею Т.Г. Шевченка Шевченківського Національного заповідника», так і методам її втілення у життя.

Від імені колективу НЦНК «МІГ»

Директор Петро Гончар,

Заслужений діяч мистецтв України,

Член Комітету з Національної премії України

імені Тараса Шевченка у грудні 2008 – червні 2010 рр.